Скарб



Категории Олекса Стороженко ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Був собi чоловiк та жiнка. Були вони люди заможненькi, усього в ïх доволi: i поля, i скотинки, i худоби, i хата простора з садочком i левадою. Послав ïм Господь на втiху одного тiльки синка — Павлусем звали. Та вже ж i шанували, i пестували вони того одинчика! Не так батько, як мати. I що то вже за мати була! Мiж матiрками — навдивовижу мати! Вже Павлусь був чималий пахолок, а вона ще возилася з ним, як з маненькою дитинкою. Було, власними руками годує його, а вiн, телепень, тiльки глита та, як той пуцьвiрiнок, знов рот роззявлює. Усю зиму й осiнь з хати не випустить. Не ходи, синку, — каже, — холодно, змерзнеш, та ще, крий Боже, занедужаєш, то я й умру, не дiжду, поки ти й одужаєш. Прийде весна або лiто — знов не пуска: Не ходи, синку: душно, сонце напече головку, голова болiтиме. Цiлiсiнький рiк не дасть йому порога переступити, хiба у недiлю поведе до церкви, та за ним i не молиться, та обома руками за його й держиться, щоб хто не то що штовхнув, а й не доторкнувся б. Деколи, як обридне йому стояти, то такий галас пiдiйме на всю церкву, буцiм з його чортяка лика дере. Ходiм, мамо, додому, — хлипа, — ïсти хочу! То мати i веде його додому, не дiждавшись кiнця служби i благословенiя. Як кладе його спати, то сама i стеле, i роздягає, i хрестить, i ще й котка спiває, неначе над годовичком. Часом батько, дивлячись на се юродство, стане гримати на жiнку i похвалятись, що вiн Павлуся вiддасть у школу до дяка аж у друге село. Так куди!.. I не кажи... Така з неï добра i покiрна жiнка, а як дiйде дiло до ïï Павлуся, то як скажена стане: i очi витрiщить, i запiниться, i за нiж хапається; крий Боже, що виробляє!.. Кажу ж вам, що й мiж матерями навдивовижу була мати. Дорiс Павлусь до парубка. Так його вигнало та розперло, такий став гладкий та опецькуватий! Пика широка та одуглувата, як у того салогуба, а руки бiлi та нiжнi, як у панночки. Та од чого б ïм i пошерхнуть? Зроду не то щоб цiп або косу у руках подержав, — не взявся й за лопату, щоб одгребти снiг од порога, або за вiник, щоб вимести хату. Було, старий i стане доказувать жiнцi: / — На яку радiсть ми його вигодували? Який з його хазяïн буде? Що з ним станеться, як ми помремо?.. Останеться вiн на свiтi, мов слiпий без поводатаря! — Е, чоловiче, — одкаже жiнка, — як Бог милосердний пошле йому щастя, то без нас житиме ще лучче, як теперечки! Уже Павлусевi минув i двадцятий, вже б вiн i на вечорницi пiшов, так мати не пуска. — Не ходи туди, синку, — каже, — на вечорницях збираються самi п'яницi та розбишаки; там тебе обидять, вiку тобi збавлять. Почекай трошки — я сама знайду тобi дiвчину, саму найкращу на всьому свiтi, саму роботящу, вона буде тебе i годувать, i зодягать, i доглядать, як рiдна мати. Так не привiв же ïй Бог оженити сина. Раз вночi розвередувавсь Павлусь, як на живiт кричить: Меду та й меду! У старих на ту пору не було меду. Що тут на свiтi робити?.. Устала мати, накинула на себе свитину, не схотiла будить наймичку i сама метнулась по селу шукати того меду. А на той час пiднялась фуга, що не то що уночi, а вдень не побачила б свiту Божого. Бiгала, сердешна, бiгала од хати до хати (у кого й є, та каженема: не хочеться уставать) та якось уже випросила у попа. За один цiльничок обiцяла бузiвка подарувати. Трохи не замерзла, та таки принесла, i що ж?.. Павлусевi вже не до меду; заснув манесенький — нiяк його i не розбуркаєш. Так через той-то мед занедужала небога та й вмерла. За нею вслiд i батько ноги простяг, а наш Павлусь i не схаменувся, як зоставсь круглим сиротою. Що ж з ним сталось?.. Правду казала мати: Як Бог милосердний пошле йому щастя, то без батька i без матерi житиме ще лучче, як за ïх. У покiйникiв, — звiсно, як у заможних хазяïнiв, — був наймит i наймичка. Наймит — парубок ще молодий, працьовитий, непитущий, а наймичка — теж чесного роду, осталась бiдною сиротою, i покiйниця прийняла ïï до себе, як рiдну дитину. Наймит i наймичка побралися й доглядали Павлуся. Раз наймит пiймав у садочку ройка, так з того одного розроïлось колодок з тридцять. Наймичка доглядала Павлуся, як рiдна мати: i годує його, i голову йому змиє, i розчеше, i одягає, й роздягає, i стеле, так йому у вiчi й дивиться: думку його вiдгадує, бо Павлусь за ввесь день i пари з рота не пустить; хоч би часом чого i схотiв, вже не попросить: якось йому i слово важко вимовити. Тiльки йому й робити, що цiлiсiнький день ïсть (а лопав здорово) та спить. Було, прокинеться вранцi — зараз наймичка i ставить перед його душею жарену курку, або качку, або повнiсiньку макiтру вареникiв з сметаною; ïсть неборак, аж за ушима лящить. Не вспiла наймичка його утерти, а вiн уже й уклався спати. Поспить на перинi, лiзе на пiч поспати ще у просi. Пообiдає i знов куня; коли зимою, то знов у просо, а коли лiтом, то вийде у садок, ляже пiд грушею, а часом, глянувши угору, трошки й розсердиться: Бiсовi грушi, — пробубонить, — якi спiлi, i над самiсiнькою головою висять, а нi одна ж то не впаде у рот. I щоб то дриҐонуть ногою та штовхнуть об цiвку! То i посипались би, так, кажу ж, йому важко i поворухнутись. Лежить, лежить та й засне. Пополуднує — i знов iде у комору спати i спить вже аж до захiд сонця. Розбудить його наймичка вечеряти, нагодує, здiйме свитину, чоботи, покладе на перину, а вiн тiльки вже сам засне. Лучалось, наймит вернеться з поля i навiдається до Павлуся, а тому й голову важко держати на плечах. — А чи не смикнули б, пане Павле, люльки? — спитає наймит. — Смикнув би, — пробелькоче Павлусь, — так люльки не знайду. — Та ось же вона — бiля вас на лавцi. — Та хто ж ïï наб'є? — Та вона ж набита, я ж ïï вам набив, як ïхав у царину. Отже, бiля вас i справу положив! Та викреше вогню, розпалить люльку i устромить йому у рот, то вiн i смокче. Було, прийдуть до Павлуся парубки та й намовляють його, щоб iшов з ними на вечорницi. — Не пiду! — пробубонить та й очi заплющить. — Чому? — питають, — Далеко. Якби вечорницi збирались бiля моєï хати, то, може б, i пiшов. — Е, пане Павле! — кажуть йому парубки. — Якби ти побачив наших дiвчат, то не казав би, що далеко! — Бачив, доволi бачив... — озивається Павлусь. — Де ж ти ïх бачив? Ти ж iз хати нiколи носа не виткнеш! — Так коли ж сняться, щоб вони показились! Аж обридли!.. — одкаже Павлусь та й перевернеться на другий бiк. Засмiються парубки та й пiдуть вiд його. Раз на зеленi свята зiбралось парубоцтво шукати скарба. Узяли з собою заступи, лопати i горiлочки не забули та й пiшли у степ. Iдуть бiля Павлусевоï хати, от один парубок i каже: — Знаєте що, хлопцi! Вiзьмемо з собою на щастя Павла Лежня (таке приложили йому прiзвище), то вже певно знайдемо скарб: вiн такий щасливий, що такого i на всьому свiтi не знайдеш! Пiдiйшли парубки до вiкна (вiкно було одчинене), дивляться, а Павлусь розпластався на перинi i хропе на всю хату. — Пане Павле, а пане Павле! — гукнули парубки. — Ходiм лишень з нами скарбу шукати! — Не пiду! — одрiзав Павлусь. — Ходiм-бо! — просять парубки, аж кланяються. — Ми тебе так з периною на руках i понесемо; не тебе нам треба, а твого щастя. Як ти з нами будеш, то, може, Бог дасть, i знайдемо скарб. — Еге!.. Як Бог дасть, то й у вiкно вкине!.. — одказав Павлусь. — Не пiду! — Дожидайся ж, поки тобi Бог у вiкно вкине, а ми пiдемо шукати. Зареготались та й пiшли собi, заспiвавши чумака. Парубки знайшли здохлого хорта. Пiдiйшовши тихенько до Павлусевоï хати, розмахали хорта та й шпурнули в вiкно, а вiн як бебехнеться об помiст, так i брязнув, i задзвенiв, i, як жар, по всiй хатi розсипався дукатами! — Тривай, не руш! — закричали парубки. — Се наш скарб, се нашi грошi... — Брехня! — каже Павлусь. — Се мiй скарб, се менi Бог у вiкно вкинув! А що? Я ж вам казав — не вiрили? Парубки не слухають його та товпляться в хату, а тут на той галас де не взялись наймит iз наймичкою, убiгли в хату, за рогач та макогiн, як штурхнуть одного, другого — так вони й угамувались. — Будь ласкав, — кажуть парубки, — хоч що-небудь дай за те, що принесли твому хазяïновi скарб! Наймит кинув ïм кiлька дукатiв та й каже: — Нате вам за працю, а се нашi грошi, бо самi таки розсудiть: хто б ïх у чужу хату вкинув, якби не сам Бог того схотiв! Та, сеє кажучи, позбирав наймит гарненько дукати i сховав ïх у скриню. Отакий-то був щасливий наш Павлусь! Сказано: як кому Бог дасть щастя, то не треба йому й рiдноï матерi, не треба i скарбу шукати — сам скарб його знайде. А другому небораковi на бездоллi у те ж саме вiкно, у котре вкинувся скарб, улiзе злодiй i останню сорочку витягне; не поробить день, то на другий i ïсти нiчого. Щаслива нитка до смертi не ввiрвалась Павлусевi. Найшлась i дiвчина, що, як той скарб, сама до його лицялась. Послав йому Господь i дiточок, покiрних, слухняних, працьовитих, не таких, як вiн пудофет, а у матiр, бо жiнка його була невсипуща господиня. I вiку йому таки чимало протяг Господь: до бiлого волосся доспався. Спав, спав, аж поки навiки не заснув. Що таке на свiтi щастя? — спитав би я у дуже письменних. Частенько чуєш, люди кажуть: отой щасливий. Глянеш на того щасливого, а вiн тобi показує на другого, а сам жалується на свою недолю. Зовуть щасливими i тих, що увесь свiй вiк нiчого не дбають, як мiй Павлусь. Бог ïм усе дає, а вони нудяться свiтом, не знають, що у них є i чого ïм треба. Зовуть i скупого щасливим, бо у його багацько грошей; а вiн, неборак, увесь свiй вiк стереже тих грошей, як рябко на ланцюгу, нiякоï користi з них не має — i голодний, i холодний, ще гiрш од якого-небудь бiдолахи. Нi, панове, по-моєму, той тiльки щасливий, хто другому не завидує, а дякує Бога за те, що вiн йому послав, — той, кого Господь благословив на добрi дiла, що розкинулись вони по свiту, як розрослась пшениця на добре виоранiй нивi.. Нагодує вона i пахаря, i його сусiдiв, попаде од неï скибка i старцевi ïï торбу. Не той тiльки щасливий, що сам натрiскається i виспиться, а той, що й другого нагодує i заспокоïть, бо у такого i душа буде не голодна. Оце ж так загвоздив вам з-письменська, щоб самi одгадали, чи мiй Павлусь справдi щасливий, чи, може, таким т iльки прозвали його зависливi люди. Гледiть же, щоб не було по приказцi: Хвалить шинкар п'яницю, а дочки своєï за його не вiддасть! Завидуєте щастю мого Павлуся, а нiхто б не схотiв бути Павлусем. Що ж таке щастя, кого можна вважати щасливим? Є такi, що звуть щасливими таких, як Павлусь, котрi увесь свiй вiк нi про кого й нi про що не дбають; таких, якi мають багато грошей i стережуть ïх, як Рябко на ланцюгу. А по-моєму, той тiльки й щасливий, хто другому не заздрить, кого Бог благословив на добрi дiла. Заздрять декотрi щастю Павлуся, а от стати б ним i не хотiли. Вiд давнiх часiв i до сьогодення люди замислюються над природою щастя. З гумором оповiдає автор про Павлуся, однак засуджує його спосiб життя, адже хоч лихого хлопець нiкому не робив, проте i не чинив нiчого доброго, а отже, й не жив.

Метки Скарб, ОЛЕКСА СТОРОЖЕНКО, скорочено, стисло, уривки, у скороченому вигладi, коротко
Скарб